Угода як інструмент: чому 90% справ у США - не аргумент для України
САП та НАБУ опублікували серію інфографік про інститут угод у кримінальному провадженні. Частина наведених там тез виглядає маніпулятивною, пише Станіслав Броневицький. Зокрема, теза про те, що 90% кримінальних справ у США завершуються саме угодами і тепер цей інструмент починає повноцінно застосовуватись в Україні - подається як аргумент на користь розширення практики. Але для розуміння того, що насправді стоїть за цією цифрою, варто розібратися, чому інститут угод виник у США і як він працює на практиці.
Американська система: чому угода там неминуча
США належать до системи common law. Кримінальний процес там побудований на змагальності, широкій дискреції прокурора та реальному інституті суду присяжних. Право на розгляд справи судом присяжних гарантоване Шостою поправкою до Конституції. Якщо обвинувачений не визнає вину, справа, як правило, розглядається повноцінним судом присяжних - надзвичайно дорогим, тривалим і ризикованим як для держави, так і для самого обвинуваченого.
Саме тому в американській системі сформувалося явище, яке отримало назву trial penalty - умовний "штраф за похід до суду". Формально ніхто не карає людину за реалізацію права на судовий розгляд, але різниця між покаранням за угодою та покаранням після програшу справи перед присяжними може бути колосальною. Якщо за угодою прокурор готовий погодитися на 3 роки, то після повноцінного розгляду та обвинувального вердикту особа може отримати 15 і більше.
Тому plea bargaining у США - це передусім інструмент процесуального менеджменту. Без нього американська система правосуддя просто не змогла б функціонувати. Окрім того, угода там часто використовується як інструмент виходу на організаторів або ключових учасників злочинної схеми - і саме в цьому її головний антикорупційний сенс.
Що насправді каже Американська асоціація адвокатів
Але стверджувати, що система угод у США є ідеальною або зразком для наслідування, не можна. Американська асоціація адвокатів (ABA) опублікувала детальний звіт робочої групи з питань plea bargaining, і його зміст принципово відрізняється від того, як інфографіки САП і НАБУ подають американський досвід.
Перший і головний висновок звіту: понад 90% справ завершуються угодами не тому, що система є ідеальною, а тому що без цього вона не працюватиме. ABA констатує, що в окремих юрисдикціях кримінальних судових процесів не було роками - всі справи вирішуються через угоди. Plea bargaining фактично замінив суд присяжних як основний спосіб здійснення кримінального правосуддя. І це подається у звіті як проблема, а не як досягнення.
Система угод, констатує ABA, часто ставить ефективність вище справедливості. Невинуваті люди іноді визнають себе винними у злочинах, яких вони не вчиняли - через страх отримати значно суворіший вирок після суду, ризик депортації або фінансову неспроможність довго захищатися. За даними Проекту невинуватості, 11% виправданих через ДНК-докази свого часу визнали себе винними.
Trial penalty ABA прямо називає реальною проблемою. У федеральних справах різниця між вироком після суду та вироком за угодою становить у середньому близько 7 років, а у справах про наркотики - близько 9 років. Такий розрив, на думку робочої групи, не просто несправедливий - він є фактичним покаранням за реалізацію конституційного права на суд. Окремо фіксується, що прокурори інколи використовують обвинувачення як інструмент тиску на підозрюваних, а судові процеси практично зникають - і разом з ними зникає суспільний контроль над системою правосуддя.
Один із базових принципів звіту: угода не повинна бути наслідком надмірного тиску або стимулів, які фактично позбавляють людину свободи вибору. Тобто американська юридична спільнота не розглядає той факт, що понад 90% справ завершуються угодами, як безумовне досягнення. Навпаки - весь зміст звіту побудований навколо тези, що надмірна залежність системи від plea bargaining створює серйозні ризики для права на справедливий суд, презумпції невинуватості, інституту суду присяжних, контролю за прокурорами та довіри суспільства до правосуддя.
Українська практика: де розрив між теорією та реальністю
Повернемося до України. У класичному розумінні угода про визнання винуватості є компромісом між державою та підозрюваним: держава отримує викриття організаторів злочину, відшкодування збитків та реальне сприяння розслідуванню, а обвинувачений - пом'якшення покарання. Ключовим елементом є суспільний інтерес, який повинен переважати приватний інтерес конкретного фігуранта.
Саме з цим в Україні виникає найбільше запитань. Справа Одеського аеропорту є показовою: Кауфман формально викривав Боруховича, а Борухович - Кауфмана. При цьому протягом усього досудового розслідування обидва категорично заперечували свою причетність до будь-яких злочинів. Результатом стали взаємні надумані квазівикриття - так зване "перехресне викриття" осіб, які спільно вчиняли злочини. Від цього "викриття" держава не отримала нічого, бо участь обох доводилась зібраними доказами і без угоди. При цьому контроль над новим терміналом Міжнародного аеропорту "Одеса" так і не повернувся до територіальної громади. Якщо завтра буде відновлено цивільне авіасполучення, прибутки від діяльності аеропорту й надалі отримуватимуть структури, підконтрольні фігурантам кримінального провадження.
Угода з колишнім народним депутатом Грановським вже стала окремим мемом у професійному середовищі. Особа, яка тривалий час розглядалася слідством як організатор схеми на Одеському припортовому заводі, в результаті угоди перестала бути організатором, отримала штраф у розмірі 5100 гривень за "вплив на публічного діяча", а сама схема, виходячи з фінальної процесуальної конструкції, функціонувала взагалі без його відома та участі.
У справі Злочевського - попри тяжкість інкримінованих дій та публічну увагу до справи щодо організації надання неправомірної вигоди керівникам НАБУ та САП - результатом також стала угода, сплата штрафу, перекваліфікація та фактичне уникнення фігурантом покарання. Окремої уваги заслуговує справа Каськіва, де наслідком угоди стала передача земельних активів у Карпатах до АРМА з подальшим їх продажем фактично тим самим особам, що фігурували у провадженні, але вже за значно заниженою вартістю. Лише суспільний резонанс та відкриття кримінального провадження ДБР зупинили реалізацію цього сценарію.
Окрема проблема - закритість процесів укладення угод. Якщо угода є законною, відповідає інтересам держави та забезпечує справедливість, то немає жодних причин приховувати її зміст від суспільства. Навпаки - саме такі угоди мали б демонструватися як приклад ефективної роботи правоохоронної системи. Натомість тексти вироків на підставі угод дедалі частіше закриваються від аналізу. Не менше запитань викликає і практика перерахування коштів за умовами окремих угод не на офіційні рахунки держави чи ЗСУ, а на рахунки різноманітних недержавних приватних фондів, вибір яких здійснюється фактично одноосібно.
Клименко як єдина точка рішення
По суті, Клименко на даний час є єдиною процесуальною фігурою, яка вирішує з ким і яку угоду укласти та які умови в неї включити. Відповідальність за результати угод - це його особиста відповідальність.
Усе наведене породжує об'єктивні сумніви щодо того, чи завжди інститут угод у сучасній українській антикорупційній практиці виконує своє первісне призначення. Угода повинна бути інструментом досягнення справедливості, невідворотності покарання та викриття реальних організаторів злочинних схем. Натомість у низці резонансних проваджень вона дедалі більше нагадує механізм вирішення процесуальних проблем для найбільш впливових фігурантів - із збереженням значної частини їхніх активів, впливу та отриманих вигод.
Створюється враження, що кінцевою метою процесу стає не встановлення об'єктивної істини та належна кримінально-правова оцінка реально вчинених дій, а досягнення процесуального результату саме для фігурантів. Наслідком є ситуація, коли особи фактично несуть відповідальність не за той злочин, який, за версією слідства, був вчинений у дійсності, а за значно менш тяжке кримінальне правопорушення, яке дозволяє застосувати механізм угоди та забезпечити прийнятний для обвинувачених результат. Відбувається розрив між обставинами справи та остаточною кримінально-правовою кваліфікацією, а принцип невідворотності покарання підміняється принципом процесуальної доцільності в інтересах конкретних осіб.
Суспільство отримує формальний обвинувальний вирок - але не отримує відповіді на питання про реальний характер вчиненого злочину та справедливість покарання. Чи є це корупцією чи чимось іншим - покаже час. Все таємне рано чи пізно стає явним.
