Україна - щит НАТО, на якому союзники ще й заробляють
Державний секретар США Марко Рубіо, як передав журналіст "Радіо Свобода" Алекс Рауфоглу з посиланням на трьох європейських дипломатів, у приватних розмовах назвав членство України в НАТО нереалістичним у найближчій перспективі. Пояснення в пана Рубіо коротке: Путін ніколи на це не погодиться. Але поруч із цим поясненням майже завжди звучить друге. Його рідше кажуть уголос, зате частіше думають. Україна, мовляв, просто не потягне квиток. НАТО - клуб перших держав світу, членство в ньому коштує великих грошей, а країна, яка живе на зовнішні позики, у такий клуб не вписується.
Цей аргумент здається тверезим, тому його варто перевірити до кінця. Якщо питання справді в грошах, то треба порахувати не лише, скільки коштує квиток. Треба зрозуміти, що саме за нього купують. І тут виявляється несподіване: за своєю економічною природою НАТО - зовсім не клуб багатих. Це парасолька. А найкраще це доводить найменш мілітаризована країна Альянсу.
Ісландія - член-засновник НАТО з 1949 року і водночас єдиний член Альянсу без постійної армії. У неї немає ні сухопутних військ, ні флоту, ні авіації. Після того як 2006 року американські військові залишили базу в Кефлавіку, Ісландія виконує свої зобов'язання тим, що приймає в себе місії повітряного патрулювання. Цікаво, як це влаштовано на практиці. Берегова охорона, яка підпорядкована міністерству юстиції, обслуговує 4 радарні станції і центр управління в Кефлавіку. Ці радари, як пояснює Повітряне командування НАТО, передають картину неба в інтегровану систему протиповітряної оборони Альянсу. А винищувачі прилітають від союзників. Наприклад, норвезькі льотчики регулярно патрулюють ісландське небо по 3-4 тижні, і роблять це від імені НАТО, бо власної авіації в Ісландії немає.
Тобто небо Ісландії охороняють чужі пілоти на чужих літаках. Сама Ісландія дає радари, аеродром і головне - своє розташування. Острів лежить посеред Північної Атлантики, на шляху, яким колись радянські підводні човни виходили в океан. Отже, її внесок у спільну оборону - це географія. І навіть після саміту в Гаазі, де союзники записали собі 5% ВВП на оборону до 2035 року, ісландський уряд пообіцяв довести до 1,5% ВВП лише витрати, пов'язані з безпекою. Жодних 3,5% на "жорстку" оборону, бо обороняти нема ким і нема чим.
Саме так парасолька і мала працювати. Щоб зрозуміти, чому це розумно, треба чесно сказати, що таке армія для економіки. Армія - це чорна діра. У мирний час вона нічого не виробляє, а лише споживає. Танки старіють, набої виходять із терміну придатності, пальне згоряє на навчаннях, зарплати платять щомісяця. І найнеприємніше: ефективність цих грошей неможливо перевірити, поки не почнеться війна. А коли війна починається, витрати стає неможливо перевірити взагалі. Колективна оборона придумана саме для того, щоб не кидати в цю діру більше, ніж потрібно. Це страхування: ризик розкладається на всіх, і кожен платить менше, ніж платив би наодинці. Сплатив свою частку - і звільнився від необхідності утримувати надвитратну армію. Ось у чому розкіш членства в НАТО. Це право не тримати армію, яку ти б не витягнув сам.
Але ця модель не працює. Причина банальна: за розкіш платять не всі. 2025 рік став першим, коли всі союзники, крім Ісландії, досягли старої планки в 2% ВВП. Звучить як перемога, поки не подивишся уважніше. Половина Альянсу, 16 країн, ледь переступила цей поріг, а США, за даними річного звіту НАТО, досі забезпечують близько 60% усіх оборонних витрат Альянсу. Італія, наприклад, за один рік "виросла" з 1,52% до 2,01% ВВП, і помітити ці нові 50% у вигляді нових бригад ніхто не встиг. Іспанія пішла ще далі. Ще 2024 року вона витрачала на оборону 1,24% ВВП. А перед Гаазою прем'єр Педро Санчес домовився з НАТО, що Іспанію виключать із цілі 5%, і пообіцяв утримуватися на рівні 2,1%. При цьому він запевнив, що вага і легітимність Іспанії в Альянсі лишаються незмінними.
Найцікавіше, що діагноз цій ситуації поставив сам Марко Рубіо. В інтерв'ю Fox News він сказав, що єдине, що загрожує НАТО, - це союзники, які ледве мають армії, бо 40 років нічого на них не витрачали. Отже, клуб давно заповнений членами, які за свій квиток не доплатили. Їх ніхто не виганяє.
І ось тут починається пастка, яку самі безбілетники не помічають. Відмова платити за парасольку - це насправді відмова робити добро власній країні. Чому? Тому що парасольку, яку тримає одна рука, рано чи пізно опускають. Вашингтон устає і каже: тримайте самі. Саме звідси взялася гаазька ціль у 5%. Логіку страхування в ній уже фактично замінила інша логіка: кожен утримує свою армію сам. Тобто ті, хто економив на внеску, самі підштовхують Альянс до стану, коли кожна країна знову кидатиме гроші у власну чорну діру. Іспанія сьогодні заощаджує 3% ВВП. А скільки коштує безпека для країни, над якою парасольки немає зовсім? У Європі є точна відповідь на це питання.
Україна витрачає на оборону 2,8 трильйона гривень, близько 68 мільярдів доларів. Це 27,2% ВВП і майже 60% усіх державних видатків. Дефіцит бюджету закладено на рівні 18,4% ВВП. 42,3% усіх видатків 2026 року планують покрити зовнішніми надходженнями, а державний і гарантований борг, за оцінкою Центру економічної стратегії, має перевищити річний ВВП і сягнути 106%. Ось що таке армія без парасольки, коли ворог уже прийшов. Це не 2%, не 3,5% і навіть не 5%. Це чверть усього, що виробляє країна, і більша частина бюджету. Україна сьогодні - живий рахунок-фактура, який варто покласти на стіл у Мадриді: ось скільки коштувала б вам безпека, якби парасольку справді склали.
Але найголовніше інше. Україна, яка витрачає 27% ВВП, значною мірою позичених у союзників, для Альянсу вигідніша, ніж Україна-член. Це легко порахувати. Уявіть, що Україну прийняли. Тоді спрацьовує п'ята стаття, і війна з Росією стає спільною справою НАТО. Рахунок за оборону переходить на Альянс, а платити по ньому доведеться не лише грошима, а й солдатами. Тепер подивіться, як влаштовано все зараз. Російська армія перемелюється об українську, а не об польську чи литовську. Частину витрат союзники покривають грантами, частину кредитами. Наприклад, бюджет-2026 переписали під 45 мільярдів євро від ЄС, з яких 31,8 мільярда спрямовано на безпеку і оборону. Це частина кредиту на 90 мільярдів євро на 2026-2027 роки, і тут варто бути точним. Рада ЄС записала, що повертати його доведеться лише після того, як Росія заплатить репарації, а відсотки покриватиме бюджет ЄС. Тобто фактично це грант. Але решта боргу нікуди не поділася, саме тому він і перевищує річний ВВП. А досвід сучасної війни Альянс отримує практично безкоштовно. За даними Euromaidan Press, Україна 2025 року виготовила щонайменше 4 мільйони дронів, тоді як США роблять лише 100 тисяч бойових дронів на рік.
Отже, хто насправді платить за безпеку Європи? Український платник податків. Сьогодні кров'ю, а завтра боргом, який уже більший за все, що країна виробляє за рік. Це та сама логіка, яку я називаю економікою збитків: ризик перекладають на платника податків, а вигоду залишають собі. Тільки цього разу ризик переклали на чужого платника, і зробив це не уряд, а цілий клуб держав.
А вигода тут цілком конкретна, і її можна порахувати. Почнімо з Вашингтона. Після повернення Дональда Трампа до Білого дому пряму американську допомогу Україні фактично припинили. Замість неї з'явилася схема PURL: європейці й канадці купують американську зброю і передають її Україні. Тобто США більше не дарують, а продають. 2025 року за цією схемою Україна, як пише Bloomberg, отримала 4,3 мільярда доларів, а на 2026 рік Київ оцінює потребу в 15 мільярдів. Генсек НАТО Марк Рютте розраховує, що до кінця 2026 року внески сягнуть щонайменше мільярда доларів на місяць. Кожен такий мільярд - це замовлення для американської оборонної промисловості, оплачене європейським платником податків. Цікаво, що Франція в цій схемі участі не бере. Париж вважає, що європейські гроші мають іти на європейські заводи, а не в США. Тобто за право заробити на українській війні союзники сперечаються між собою вже відкрито.
Європейська оборонна промисловість теж не в збитку. Німецький концерн Rheinmetall наприкінці 2021 року, тобто ще до великої війни, мав портфель замовлень на 24,5 мільярда євро. Наприкінці 2025-го портфель сягнув рекордних 63,8 мільярда, і серед головних чинників попиту сам концерн, за даними Yahoo Finance, називає війну в Україні. Отже, за 4 роки замовлень стало у 2,6 раза більше. Звісно, це не лише Україна: Європа переозброюється загалом. Але саме війна в Україні стала причиною цього переозброєння, а її досвід - технічним завданням для конструкторів.
І нарешті, надра. Угода з США про корисні копалини, яку Київ підписав навесні 2025 року після тривалого тиску Трампа, спрямовує 50% доходів від нових ліцензій на нафту, газ і критичні мінерали до спільного американсько-українського фонду. Гроші фонду інвестуються в Україні, але прибутки від цих проєктів сторони ділитимуть, а американці отримують переважний доступ до нових родовищ. Адміністрація Трампа подавала цю угоду як механізм, що почне повертати США гроші за допомогу. Тобто щит не лише стоїть на кордоні за власний кошт, а й розраховується за свою оборону майбутніми надрами.
І тут з'являється найцікавіший парадокс. Україну цінують усі. Її досвід вивчають, її дрони рахують, її армію називають найбоєздатнішою в Європі. Але ніхто не вважає, що за таку цінність варто воювати. Подивіться на "коаліцію охочих". Британський прем'єр Кір Стармер у липні заявив, що понад 25 країн готові розгорнути свої сили в Україні за лічені дні. Але тільки після припинення вогню. Тобто охороняти мир готові, а боронити країну, поки мир не настав, - ні. Канцлер Фрідріх Мерц узагалі уточнив, що німецькі військові могли б контролювати перемир'я, але базуючись на сусідній території. А Вашингтон дав зрозуміти, що його участь, найімовірніше, обмежиться авіацією, а не наземними військами.
Чому так? Тому що цінність України для союзників - це її функція, а не сама країна. Україну цінують так, як цінують щит. Щит дорогий, поки він стоїть перед тобою. Але за щит не воюють, його тримають. Щойно Україна опиниться в НАТО, вона перестане бути щитом і стане територією, яку доведеться боронити самим. Цінність миттєво перетвориться на зобов'язання. Саме цього ніхто й не хоче.
У цьому світлі "Путін не погодиться" пана Рубіо звучить вже інакше. Це логіка страхової компанії: поліс від пожежі не продають будинку, який уже горить. Ісландія отримала свій поліс 1949 року, коли на неї ніхто не збирався нападати. Балтійські держави - 2004 року, коли Москва була слабкою. Фінляндію прийняли 2023 року, хоча її кордон із Росією тягнеться понад 1300 кілометрів, але Фінляндія не воювала. Отже, проблема не в тому, що в України є конкретний ворог. Проблема в тому, що Україна горить. І водночас саме вона є тією протипожежною стіною, яка не пускає вогонь до сусідніх будинків. Сусіди за цю стіну платять. Але чимала частина цих грошей повертається на їхні ж заводи, а за решту будинок, що горить, розплачується боргами і надрами.
Тож чесний переклад слова "нереалістично" з дипломатичної мови на економічну - "невигідно". Справа не в тому, що Україна не може купити квиток: вона вже платить у 5 разів більше за гаазьку ціль, якої більшість союзників досягне хіба що 2035 року. Справа в тому, що членство перетворило б найдешевший для Альянсу щит, на якому до того ж заробляють союзники, на його найдорожче зобов'язання. І поки цей розрахунок не зміниться, Україна і далі в борг оплачуватиме безпеку клубу, де Ісландію захищає географія, а Іспанію - 2,1% ВВП і чужа парасолька.
Якщо цей матеріал вас зачепив, можливо, вас зацікавлять і мої книги: "Економіка збитків", яку можна придбати українською та англійською, а також "Русскій Міфъ" українською та англійською
