Вірний ленінець, який ненавидить селян, пояснює світові, що українців вигадали інтелігенти

Є особливий жанр, вироблений пізньорадянською інтелігенцією і чудово живий досі: людина щиро вважає себе соціалістом, майже лібералом, читає закордонну соціологію, оперує словом "конструкт", зневажає квасний патріотизм, а потім пише текст, кожен абзац якого без правок лягає в папку Головного управління у справах друку за 1863 рік. Причому лягає туди разом із фразеологією з іншої, здавалося б, шухляди, з партійної брошури про темне село і його пережитки. І от що цікаво: ці дві шухляди у нього не сперечаються між собою. Вони чудово уживаються, бо зроблені з одного матеріалу.

Розберемо текст Павла Прянікова по частинах, бо в ньому майже кожне твердження або зсунуте, або перевернуте, або спирається на цифру, якої автор не подивився.

Перше речення, яке вже неправда

"Прочитал, что на Украине будут штрафовать за переписку в школьных чатах на русском языке."

Прочитав неуважно. Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська напередодні навчального року звернулася до освітян і оприлюднила пам'ятку, суть якої зводиться до простого розмежування. Комунікація щодо організації освітнього процесу, тобто листування батьків з учителями й адміністрацією, робочі чати закладу, офіційні оголошення, належить до публічної сфери освіти і має вестися державною мовою. Приватне спілкування ця вимога не зачіпає взагалі, і окремо було сказано, що діти між собою на перерві можуть говорити як завгодно. Відповідальність передбачена статтею 188-52 КУпАП: за перше порушення попередження або штраф від 3400 до 5100 гривень, за повторне протягом року від 8500 до 11900, про що писав sud.ua.

Тобто йдеться про мовний режим офіційної комунікації в державному закладі. Це існує в будь-якій країні Європи, включно з Угорщиною, Францією і Польщею, і це існувало в Російській імперії у формі, поруч з якою нинішня українська норма виглядає як побажання. Але автор перетворює це на "штрафують за листування" і вже на цьому фундаменті будує велику картину звірячого етноциду.

Прийом має назву: підміна тези на вході. Якщо перше речення зсунуте, все решта вже не потребує перевірки, воно просто дописує зсув до кінця.

Селянин як недолуга істота

Тепер головне, бо саме тут ключ до всього тексту.

"Со звериным ожесточением архаиков, крестьян под руководством хитрых и циничных интеллигентов."

Прочитайте це ще раз і зверніть увагу не на оцінку України, а на те, ким у цій фразі є селянин. Він не суб'єкт. Він не має ані інтересу, ані пам'яті, ані здатності вирішувати. Він архаїка, тобто відсталість, залишок, те, що історія має подолати. Він озлоблений, і озлоблений по-звірячому, тобто без причини, як тварина. І він завжди під чиїмось керівництвом, сам він не рухається.

Це не випадковий зворот. Це цілісна антропологія, і вона має цілком конкретне походження. Ще в 1848 році Маркс і Енгельс у Маніфесті писали про ідіотизм сільського життя, з-під якого буржуазія вириває частину населення. Ленін бачив у селянстві дрібнобуржуазну стихію, найнебезпечнішу для пролетарської держави саме тому, що вона численна, самостійна і не піддається обліку. Далі ця антропологія перестала бути теорією і стала практикою: продрозкладка, розкуркулення, колективізація, Голодомор, а потім і адміністративне закріплення селянина на місці, коли паспортизація початку 1930-х просто не поширилася на колгоспників, і масову видачу паспортів селу почали лише з 1974 року.

У цій системі координат селянин не людина, а матеріал. З матеріалу роблять прогрес. Якщо матеріал чинить опір, це не аргумент проти проєкту, це доказ його відсталості.

І от людина, яка носить у собі цю оптику, дивиться на країну, де мільйони людей самі, без наказу, змінили мову спілкування. Вона не може побачити тут рішення, бо в її картині світу такі люди рішень не ухвалюють. Отже, мусить бути хтось, хто ними керує. Отже, інтелігенти. Отже, хитрі й циничні.

Ось чому цей текст антинаціоналістичний. Не через любов до інтернаціоналізму, а через тверде переконання, що знизу нічого не буває. І ось чому радянський проєкт для такого автора залишається вершиною: це єдиний в історії досвід, коли архаїку зводили до спільного знаменника в промислових масштабах, а тих, хто не зводився, зводили окремо. У цій оптиці прогрес вимірюється рівно одним: наскільки повно вдалося скасувати те, що люди принесли з собою.

Циркуляр 1863 року, відтворений напам'ять

Найсмішніше в тому, що ленінська зневага до селянина тут накладається на текст, написаний зовсім іншими людьми і з іншою метою, і збігається з ним дослівно.

У липні 1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв підписав циркуляр, головна теза якого відома всім: окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може, а рух за неї є справою польської інтриги і невеликої групи осіб, тоді як сама маса народу нібито проти. Логічна конструкція та сама, з точністю до синонімів. Народ пасивний і не хоче. Мову вигадують інтелігенти. За інтелігентами стоїть чужий інтерес. Через тринадцять років Емський указ додав до цього пряму заборону друку, перекладів і сценічних вистав.

Автор, який вважає себе продовжувачем європейської критичної традиції, у 2026 році відтворює канцелярський документ 163-річної давнини і переживає це як власне соціологічне спостереження. Причому переживає з тим особливим смутком, який у цьому жанрі завжди означає перевагу: мені сумно дивитися на вас згори.

І це не збіг. Імперська канцелярія і більшовицький агітпроп справді сходяться в одній точці, і точка ця не ідеологічна, а адміністративна. Обидві системи не можуть допустити, що спільнота існує сама по собі, без дозволу центру. Для канцелярії це загроза цілісності, для агітпропу це пережиток. Дозвіл на існування в обох випадках видається зверху, і в обох випадках його можна відкликати.

"Рукотворне" - слово, яке нічого не пояснює

"Понятие «нация» - рукотворное, из любого человека можно за пару поколений сделать кого угодно по «национальности»."

Тут автор упевнений, що робить сильний хід, а насправді робить дві підміни поспіль.

Підміна перша. Слово "рукотворне" в його реченні працює як синонім слова "несправжнє", хоча нічого такого не означає. Рукотворне все, що має назву. Назви країн придумали люди, назви народів придумали люди, кордони, алфавіти, календарі, одиниці ваги, самі слова "нація" і "національність" теж придумали люди, і жодне з цього не виросло з природи саме собою. Слово "Росія" рукотворне рівно тією ж мірою, і придумане, до речі, пізніше за більшість тих, які автор ставить під сумнів, і придумане з очевидною метою. Якщо рукотворність скасовує реальність, то скасовується все, включно з тією державою, від імені якої написаний текст. Якщо ж не скасовує, то теза порожня.

Підміна друга, важливіша. Автор бере те, що справді будується, і поширює це на те, що людині дане.

Політична нація справді будується. Її роблять школою, армією, судом, податком, паспортом, спільним ринком і спільною бідою. Тут автор мав би рацію, якби зупинився. Але національність, з якою людина народжується, будується не інституціями. Її дає родина, мова колиски, місце, рід, померлі, яких у цьому роду згадують поіменно. Людина не обирає, у кого народитися, і ніяка школа цього вибору за неї заднім числом не переграє.

І це не публіцистична впертість, а цілком представлена позиція в науці. Ентоні Сміт у роботах про етносимволізм показав, що сучасні нації не виникають з порожнечі під впливом індустріалізації, а виростають з етнічних спільнот, які існували задовго до неї і мають простежувану тяглість імен, територій, пам'яті й культів. Джон Армстронг ще в 1982 році написав книгу з промовистою назвою "Нації до націоналізму". Адріан Гастінгс на англійському матеріалі показав націю, яка склалася за століття до будь-якої індустріальної доби. Тобто теза, яку автор подає як загальновідому і остаточну, у самій науці є однією зі сторін довгої суперечки, і сторона ця далеко не виграла.

Але навіть якби виграла, спостереження автора цього не доводить. Асиміляція справді буває успішною. Вона нічого не говорить про те, що національність несправжня. Вона говорить рівно одне: її можна відібрати силою. Ніж, який ріже тіло, доводить не те, що тіла не існує, а те, що тіло вразливе.

А головне, власні приклади автора говорять проти нього, і саме тут починається арифметика.

СРСР як контора з обліку націй

Перед арифметикою одна ремарка, без якої текст неповний.

Людина, для якої радянський проєкт є вершиною, використовує тезу про рукотворність націй як обвинувачення. Але саме радянська держава довела адміністративне поводження з національністю до досконалості, і про це є ціла дослідницька традиція. Террі Мартін описав СРСР як державу позитивної дії, яка вирощувала національні кадри й національні території. Франсін Гірш показала, як етнографи разом із партійними органами буквально креслили народи на карті. Юрій Слєзкін порівняв конструкцію з комунальною квартирою, де кожній нації виділили кімнату і пояснили, де межа.

Коренізація 1920-х створювала алфавіти, друкувала граматики, готувала вчителів. Потім та сама влада це згортала, і згортала теж наказом: постанова про припинення українізації Кубані 1932 року видана тією ж рукою, що п'ятьма роками раніше цю українізацію заохочувала. А паспорт із графою "національність" зробив етнічність спадковою юридичною ознакою, чого не було в жодній європейській державі: батьківський рядок визначав дитячий, і жодне самовизначення тут не працювало.

Тобто держава, яку автор ставить за взірець, поводилася з національністю саме як з рукотворною величиною, як з рядком у формі, який можна переписати. Ставлення, у якому він звинувачує Київ, є фірмовим ставленням Москви, і саме воно виховало в ньому впевненість, що народи роздають і забирають.

Русини - це українці, і пироги теж

"Русины - славяне, говорившие на близком к русскому языке."

Одне речення, дві операції, і обидві виконані так буденно, що читач їх не помічає.

Русин це не окремий народ, який жив десь поруч з українцями. Це самоназва українців. Так себе називали і так їх називали сусіди щонайменше до кінця XVII століття, а в Галичині й на Закарпатті ця назва трималася в живому вжитку до XX століття, до Карпатської України включно. Литовсько-руська держава, руське право, руська віра, руські школи у Львові, руська мова актів: скрізь у цих словах ідеться про предків сьогоднішніх українців, а не про Москву, яка в цей час називалася Московією і чиї піддані називалися московитами.

Найпростіша ілюстрація лежить у польському меню. Пироги, які в Польщі називають руськими, названі так Русі, і до Росії стосунку не мають жодного: у Росії такої страви просто немає. Назва пережила і поділи, і імперії, і переселення, і досі щодня спростовує тезу автора в кожній польській їдальні.

Отже, що робить його речення. Спершу воно виводить русинів за межі українців, перетворюючи одне ім'я на два різні народи. Потім чіпляє отриманий уламок до Росії через фразу про близькість мови. Через два кроки виходить, що угорці мадяризували якихось абстрактних слов'ян, майже росіян, а українці тут ні до чого і в цій історії взагалі не фігурують.

Це рівно та сама технологія, у застосуванні якої він звинувачує угорських чиновників. Різниця лише в тому, що ті переписували людей у школі й потребували на це двох поколінь, а він переписує їх у підрядному реченні й укладається в один рядок.

Угорщина: 5,5 відсотка проти 14 відсотків

Тепер цифри, бо про Угорщину все давно пораховано.

Фактична канва в тексті подана правильно. Закон про народну освіту 1879 року зробив угорську обов'язковим предметом у всіх початкових школах, закон 1883-го поширив логіку на середню, закони Аппоні 1907-го довели тиск до максимуму. Мадяризація справді велася через школу, греко-католицька церква справді була одним із її каналів, а створення в 1912 році Гайдудорозької єпархії для мадяризованих греко-католиків було відвертим інституційним кроком.

А тепер результат, який автор описує словами "к 1920-м там жили уже «венгры»".

Дослідження Transcarpathia 1920-2020, зроблене на матеріалі чотирьох переписів рубежу століть, дає таку динаміку: частка русинів, які знали державну мову, зросла з 5,5 відсотка у 1880 році до 14 відсотків у 1910-му. З чотирьох досліджуваних комітатів планка в 25 відсотків була взята тільки в Березькому. Причому мова не про перехід на угорську в побуті й не про зміну самоідентифікації, а про саме лише знання державної мови на рівні побутового порозуміння. Чотирнадцять відсотків після трьох десятиліть системного державного тиску.

Кількість русинів у Королівстві за той самий час не впала, а зросла: з 342 тисяч у 1880 році до 464 тисяч у 1910-му, тобто близько 470 тисяч осіб і 4,69 відсотка населення на останньому довоєнному переписі.

Мадяризація в Угорщині взагалі спрацювала не на карпатських селянах. Вона спрацювала на міських німцях і на єврействі Будапешта, тобто на групах, для яких угорська ідентичність відкривала кар'єру і статус. Гірському русину угорська не відкривала нічого, і він лишався тим, ким був.

І фінальна деталь, після якої конструкція осипається сама. У 1920-х на тих землях не жили "вже угорці", бо тих земель у складі Угорщини вже не було: Тріанонський договір передав Підкарпатську Русь Чехословаччині. У 1920-х там сперечалися Августин Волошин і брати Бращайки, і сперечалися вони не про те, угорці вони чи ні, а про те, як правильно називати самих себе, русинами чи українцями. Через двадцять років цей спір закінчився Карпатською Україною, яку розчавили угорські війська. Дивний фінал для народу, який нібито до того часу вже став угорським.

Ось вам і "за пару поколінь можна зробити кого завгодно". Тридцять років держави, школи, церкви й кар'єрних стимулів дали 14 відсотків знання мови і мертвого президента в 1939 році.

Червоний Чепель голосує за Салаші

"Наибольшая поддержка фашизма в Венгрии была именно на востоке страны."

Партія схрещених стріл брала участь у виборах один раз, у травні 1939 року, і отримала 530 405 голосів, 14,39 відсотка і 29 мандатів. Її соціальна база, за підсумками досліджень, це офіцери, солдати, дрібні службовці, наймити і, що особливо важливо для нашої розмови, міські робітники.

Найвідоміший епізод тих виборів увійшов в історіографію окремим сюжетом. Дьордь Ранкі, розбираючи географію голосування, показав, що за нілашистів масово проголосував червоний Чепель, робітниче передмістя Будапешта, доти твердиня соціал-демократів. Ця деталь наведена в дисертації Арона Селе, захищеній у Центральноєвропейському університеті, і саме вона свого часу зламала стару схему, за якою фашизм був суто дрібнобуржуазним явищем.

Тобто емблемою угорського фашизму став не східний хутір з русинським прадідом, а промисловий район столиці. Теза про селянський фашизм неофітів на сході не має під собою електоральної статистики. Вона просто добре звучить, і вона потрібна авторові рівно для того, щоб знову згадати про архаїку.

Йоббік і прадідусі

"Наибольшая поддержка крайне правых движений в Венгрии, типа «Йобика» - именно на востоке, среди недавних потомков славян-русинов."

Географію названо правильно, причину вигадано.

Йоббік справді найсильніший на північному сході: у 2010 році 27,2 відсотка в комітаті Боршод-Абауй-Земплен навколо Мішкольца і майже 25 відсотків у Гевеші. Але саме в Боршоді й Саболчі живе найбільша частка ромського населення країни, понад 13,5 відсотка. І дослідники, які цю географію пояснювали, пояснювали її саме цим. Ґерґей Карачоні й Даніель Рона показали, що головним мотивом голосування за Йоббік було сприйняття ромського питання, за яке жодна інша партія не бралася. Ці ж автори зафіксували контрінтуїтивну річ, наведену в дослідженні про угорські ультраправі парамілітарні структури: рівень безробіття не підвищував, а знижував симпатії до Йоббіку. Андраш Ковач додав ще один штрих: на заході Угорщини, де ромів майже немає, за Йоббік голосували якраз безробітні й малозабезпечені.

Тобто змінна, яка все пояснює, це сьогоднішній соціальний конфлікт, а не хрестильна книга прапрадіда.

І тут авторові варто поставити питання, на яке його текст не має відповіді в принципі. Яким саме механізмом греко-католицький русинський селянин 1890 року передає праправнукові в 2010 році схильність голосувати за конкретну партію? Через що це передається? Мови вже немає, церкви в тому вигляді немає, села часто немає, самого слова немає в родинній пам'яті. Виходить спадковість без носія, вплив без каналу, причина без механізму.

Зверніть увагу на симетрію. Коли йдеться про українців, автор твердить, що ідентичність міняється за два покоління як завгодно. Коли йдеться про угорських ультраправих, та сама ідентичність у нього незнищенно живе крізь чотири покоління й керує рукою біля урни. Одна теорія, два протилежні висновки, і обирається щоразу той, який потрібен.

Дві третини слов'ян у НДР

"На территории бывшей ГДР... две трети населения - это недавние потомки славян."

Слово "недавні" виконує тут усю роботу, і воно неправдиве. Германізація полабських слов'ян, ободритів, лютичів, сорбів, завершилася в основному в XII-XIV століттях, у ході Ostsiedlung. Це не два покоління, це сімсот років. Єдина слов'янська спільнота, що вціліла на цих землях і зберегла мову, це лужичани, і їх сьогодні близько шістдесяти тисяч.

Причому демографія Східної Німеччини в XX столітті рухалася прямо протилежно авторській схемі. Після 1945 року в радянську зону окупації прибули мільйони німців, вигнаних із Сілезії, Східної Пруссії і Судет, тобто населення розбавлялося не слов'янами, а німцями з максимально загостреною національною свідомістю.

Що ж до реального пояснення сили ультраправих на сході, воно давно описане. Штеффен Мау в книзі "Lütten Klein" показав східнонімецьке суспільство після 1990 року як суспільство знецінених біографій: обвал промисловості, мільйони втрачених робочих місць, від'їзд молоді й особливо жінок, тонкий шар громадських організацій, відсутність тієї щільної низової тканини, яка на заході тримала політику в берегах.

І контрольний факт, який ламає теорію остаточно: AfD останніми роками зростає і в Баварії, і в Баден-Вюртемберзі, тобто там, де слов'янського шару не було ніколи.

Онука неофіта

Приклад із Меркель автор наводить як підтвердження, а працює цей приклад проти нього так грубо, що навіть шкода.

Людвік Мар'ян Казьмерчак народився в Познані в 1896 році в польській родині. У 1915-му його мобілізували до кайзерівської армії, він потрапив у французький полон, а в 1917-му вступив до Блакитної армії генерала Галлера, яка воювала за польську незалежність. Разом із нею він повернувся до Польщі й пройшов польсько-українську та польсько-радянську війни. Лише в 1923 році він перебрався до Берліна, служив у поліції, а прізвище на Каснер змінив у 1930-му, за три роки до приходу нацистів до влади. Родичів у Познані родина не забула і їздила до них у 1930-х. Усе це є в біографічній довідці, яка з'явилася після виходу біографії Меркель у 2013 році, а сама Меркель ще у 2000-му публічно казала, що вона на чверть полька.

Отже, за логікою автора, онука цього щойно спеченого німця мала стати найлютішою націоналісткою. Стала вона канцлеркою, яка у 2015 році відкрила країну для мільйона біженців і проти якої виросла вся німецька ультраправа сцена.

Один приклад, наведений на підтвердження тези, дає результат, прямо протилежний тезі. Автор цього не помітив, бо не перевіряв: приклад був потрібен йому не як доказ, а як ілюстрація до вже готового настрою.

Теорія, яку неможливо спростувати

"Одни из самых рьяных, звериных националистов - только недавно записавшиеся в «украинцы» русские (они и составляют костяк их армии), евреи (костяк комиссаров)."

Подивіться на будову цього твердження. Якщо український націоналіст має російське прізвище, це доводить тезу про лють неофіта. Якщо українське, це просто природний націоналіст, теза теж підтверджується. Якщо єврейське, вмикається окрема рубрика про комісарів. Не існує жодного спостереження, жодного прізвища, жодної біографії, які могли б цю схему спростувати. За критерієм Поппера це не гіпотеза, а віровчення: воно не помиляється тому, що не стверджує нічого перевірюваного.

Окремо про слово "комісари". Це не соціологічний термін і не описова категорія. Це цитата з дуже конкретного джерела: формула про євреїв-комісарів була центральним елементом білогвардійської, а потім нацистської пропаганди про юдео-більшовизм. Людина, яка захищає радянський проєкт, у 2026 році механічно відтворює мову його найлютіших ворогів зразка 1919 року і, судячи з усього, навіть не впізнає джерела. Так буває, коли фрази беруться не з читання, а зі слуху.

Те, чого в тексті немає

А тепер про пропуск, і він більший за всі помилки разом.

У тексті про мовний зсув в Україні немає війни. Вона згадана рівно один раз і як тло. Немає ракет, немає Маріуполя, немає Харкова, немає жодного пояснення того, чому саме після 2022 року російськомовні люди почали переходити на українську мільйонами.

А зсув є, і він виміряний. За даними КМІС, частка тих, хто спілкується вдома українською, зросла з 52 відсотків у 2020 році до 63 у 2025-му, а частка російськомовних у побуті впала з 25 до 13. На півдні українська вдома піднялася з 22 до 39 відсотків, на сході з 17 до 29. Російська на сході за ті самі п'ять років просіла з 53 до 32 відсотків.

Жодна адміністративна стаття такого зробити не може. Штраф за офіційне листування в шкільному чаті не пояснює, чому в Харкові люди переходять на українську вдома, де їх ніхто не чує і де жоден омбудсмен їх не оштрафує. Це зробила не школа і не хитрий інтелігент. Це зробила Росія, і зробила швидше й ефективніше, ніж будь-яка мовна політика за тридцять років незалежності.

Автор не може цього назвати, бо назвати означає визнати суб'єктність тих самих селян-архаїків: вони не об'єкт обробки, вони люди, які зробили висновок. Простіше залишити на сцені хитрих інтелігентів.

І остання деталь, найкумедніша. Автор сам, власною рукою, вносить у текст спостереження, що вище керівництво України продовжує спілкуватися між собою російською. Він подає це як обтяжуючу обставину, як доказ лицемірства. Але подумайте, що це означає для його ж картини. Якщо в країні йде звірячий етноцид під керівництвом циніків, то ці циніки мали б першими демонструвати мовну лояльність, бо в режимах такого типу верхівка ритуал виконує найретельніше. А якщо перші особи спокійно говорять російською і нічого їм за це не буде, то ніякого звірячого етноциду немає, а є мовний режим публічної сфери й вільний побут.

Автор поклав на стіл факт, який спростовує його власну статтю, і не помітив цього, бо шукав у ньому не логіку, а привід для смутку.

Чому це не суперечка про історію

Розібраний текст цікавий не помилками. Помилки в ньому стандартні: три історичні сюжети, взяті на слух, жодної перевіреної цифри й одна теорія, застосована рівно в один бік.

Цікаве інше. Людина, яка вважає себе демократом і майже лібералом, за півтори тисячі знаків складає повний набір: народ як маса без волі, селянин як відсталість, національний рух як чужа інтрига, сусідська ідентичність як підробка, власна як природа речей. І складає щиро, без злого умислу, як говорять рідною мовою.

Це і є діагноз. Радянська зневага до селянина й імперська впевненість у праві роздавати народам імена виявилися не двома різними спадками, а одним. Вони й трималися разом усі сімдесят років, просто називалися по-різному: у канцелярії це звалося обрусінням, у партійній школі прогресом.

А зсув, який автор пояснює штрафами, тим часом триває, і рахунок за нього виставлений не Києву.