Журналістика як інструмент спецслужб
Ні в жодній іншій професії немає такої кількості інформаторів, агентів і навіть кадрових розвідників, як у журналістиці. Про це пише фотокореспондент Associated Press Єфрем Лукацький, описуючи власний досвід роботи в зонах конфліктів та взаємодії зі спецслужбами різних країн.
Журналіст має легальний доступ майже до будь-якого джерела. Він уміє ставити запитання, користуватися людськими слабкостями, марнославством. Цього достатньо для отримання закритої інформації. Додайте корисних ідіотів і журналістів, спраглих до слави — отримаєте інструмент керування суспільними настроями.
Лукацький згадує перші зустрічі з офіцерами КДБ після публікацій у західній пресі. Їм було важливо зрозуміти, звідки він взявся, де бував, з ким говорив. Головна мета — схилити до співпраці. Одна зустріч відбулася на стадіоні "Динамо". Офіцер розповідав про ворожих агентів, переконуючи стати їхнім агентом з обіцянками підтримки й захисту.
Від тиску київського КДБ Лукацького врятувала сама професія. Він тісно співпрацював з найпопулярнішим журналом СРСР "Огонек" і публікувався в найтиражнішій газеті "Комсомольська правда". Його пастухи знали — навіть редакторів заводських багатотиражок затверджувало КДБ. Такі видання мали рівень незрівнянно вищий. Після однієї публікації МВС України отримало подяку з московського главку. В Києві вирішили, що журналіст пішов вище. Телефонні дзвінки припинилися.
Ніде Лукацький не зустрічав такої кількості агентів і розвідників, як у московському журналістському середовищі. Західні представництва були насичені колішніми співробітниками Інтуриста — як відомо, філії КДБ. Ніхто не зізнавався. Він лише читав у їхніх поглядах німе запитання: ти з якого відділу і як сюди потрапив.
Одразу після колапсу СРСР відомий московський журналіст міжнародного видання попросив передати батькові пакунок. Старий показував сімейні фотографії. Лукацький був приголомшений — багато років той очолював КДБ України. Тепер його син розповідав світові про російський дух.
Факультет журналістики МДУ добре готував пропагандистів. Метод простий: дев'яносто відсотків правди і десять брехні. Цього достатньо для керування суспільними настроями. Школа Геббельса. Лукацький переконаний, що його київські колеги, які закінчили журфак у Москві, успішно застосовують ці знання в довірливому українському суспільстві.
Сьогодні Москва вкладає мільярди доларів у пропаганду, розвиваючи тисячі телеграм-каналів. Захід скорочує бюджети, закриваючи колись впливові медіапроєкти, які відіграли роль у руйнуванні СРСР. Інформаційну війну тепер ведуть не редакції, а мережі.
Лукацькому пощастило працювати там, де журналіст неминуче перетинається зі спецслужбами: в Іраку під час пошуків Саддама, у Газі — лідерів ХАМАС, в Афганістані — Бін Ладена. Він має слабкість — любить спілкуватися з розумними людьми.
В Ізраїлі він зустрів друга дитинства, офіцера Моссаду. Той скаржився, що в Україні тривалий час не було справжньої патріотичної служби безпеки. Все доводилося вирішувати через Москву. Майже кожен голова СБУ виявлявся агентом Росії.
Можна було розробити найскладнішу операцію проти міжнародних терористів або фінансових схем, але в вирішальний момент щось обов'язково зривалося. Гинули цінні агенти. Страшно уявити, що вони відчували, розуміючи здачу власним керівництвом. Все контролювала ФСБ, отримуючи інформацію безпосередньо з верхівки СБУ. Не було таємниць, яких ФСБ не знала.
Лукацькому завжди були цікаві журналісти-розслідувачі. Але не варто думати, що вони як Джеймс Бонд встановлюють прослуховування і читають чужі переписки. Практично все, за що їм аплодує суспільство — зливи спецслужб.
Достатньо вплести трохи брехні в правдиву інформацію — і хтось програє вибори, поки виправдовується. Інколи вистачало однієї заяви про нібито контрабандні поставки обладнання для ППО — і президентська кампанія була знищена. В такі моменти він згадував слова знайомого з дитинства: було знищено не лише авторитет влади, а й передано ФСБ усю агентуру, що брала участь у здобутті тих самих клістронів.
Суспільство аплодує журналістам-розслідувачам, борцям із корупцією. Для Лукацького авторитет справжнього журналіста-розслідувача в іншому. Він розуміє, що його використовують — чи то НАБУ, чи СБУ, чи будь-яка інша структура, де вистачає агентів противника і людей із великими грошима. Він свідомо зважує ризики для країни. А не бореться за лайки й оплески.
Безсумнівно, у цій війні переможуть блогери — вміло спрямовані розумними людьми.
За матеріалами Єфрема Лукацького, фотокореспондента Associated Press
