Зручна доброчесність: чому питання у справі Стефанішиної мають бути не до неї, а до системи

Я громадянин України, і я вірю в закон. Я вірю у верховенство права. Я вірю в перемогу справедливості. Я вірю в тріумф правосуддя. Вірю в рівність кожного перед законом. Це нормально. Так є. Ну принаймні так повинно бути. Тому, коли я читаю новини про те, що НАБУ, за інформацією журналістів-розслідувачів та деяких нардепів, впритул наблизилося до оголошення підозри послу України в США Ользі Стефанішиній, я не обурююсь. Я щиро дивуюсь. Бо в моїй картині світу такого просто не може бути.

Пояснюю, чому не може.

В Україні існує така чудова річ, вона називається спецперевірка. Статті 56–58 Закону «Про запобігання корупції». Кожна особа, яка претендує на посаду з відповідальним або особливо відповідальним становищем, а міністр і посол — саме такі посади, проходить через це сито. Перевіряють усе: чи притягалася особа до кримінальної відповідальності, чи достовірні її декларації, звідки майно, чи немає корпоративних прав, чи не порушувала антикорупційне законодавство. Перевіряють не абихто: НАЗК, НАБУ, Нацполіція, СБУ, органи юстиції. Ціла держава працює кілька тижнів, щоб той, хто підписує призначення, знав про кандидата все.

Тепер дивимось на календар. І дивуємось.

Хронологія, яка нікого не збентежила

У 2019 році, за повідомленнями медіа, Ольга Стефанішина отримала підозру в межах так званої «справи Лукаш». Ідеться про період 2013–2014 років, коли вона працювала в Департаменті європейської інтеграції Мін'юсту. За версією слідства, понад 2,5 мільйона гривень бюджетних коштів, виділених на адаптацію українського законодавства до норм ЄС, були розтрачені через тендери на закупівлю юридичних послуг, де, як писали журналісти, сторінка аналізу коштувала від 1,4 до 4,5 тисячі гривень. Сама Стефанішина провину заперечує, і це важливо: вирок у справі не ухвалений, діє презумпція невинуватості.

У червні 2020 року Верховна Рада призначає її віцепрем'єркою з питань євроінтеграції. Спецперевірка пройдена.

У вересні 2023 року ВАКС проводить перше підготовче засідання у цій справі. Тобто справа не зникла, не розсипалась, вона дійшла до суду.

У вересні 2024 року Верховна Рада призначає обвинувачену у справі про бюджетні кошти... міністеркою юстиції. Так, саме того міністерства, де, за версією слідства, ці кошти й були розтрачені. Спецперевірка пройдена.

Четвертого червня 2025 року «Українська правда» публікує розслідування про те, як арештовані активи, які АРМА мала охороняти для держави, зокрема Будинок профспілок на Майдані Незалежності, переходять в управління структур, які журналісти пов'язують з Михайлом Стефанішиним, колишнім чоловіком міністерки. Сама Стефанішина будь-яку причетність до бізнесу ексчоловіка офіційно заперечує і наголошує, що вони розлучені з 2017 року. Приймемо це як доведений факт. Але й факт публікації нікуди не дінеться: розслідування вийшло, скандал розглядали у Верховній Раді, про нього говорили голосно, і...

І що далі? А далі, 17 липня 2025 року, президент призначає Стефанішину спецуповноваженою з питань співробітництва зі США. А 27 серпня підписує указ про призначення її послом України в Сполучених Штатах, коментуючи: формальні процедури завершені. Спецперевірка, треба розуміти, знову пройдена.

Тепер, у липні 2026 року, джерела РБК-Україна розповідають, що НАБУ і САП розслідують можливі зловживання посадовців АРМА, у провадженні за частиною другою статті 364 Кримінального кодексу фігурує Стефанішина, слідство вивчає законність набуття нею доходів та майна, а сама посолка нібито подала прохання про завершення дипломатичної служби.

І от тут у мене як у журналіста починаються питання. Багато питань.

Питання перше: а що саме взагалі перевіряла спецперевірка?

Якщо вся ця інформація, підозра 2019 року, справа у ВАКСі, розслідування про АРМА, була публічною, відомою, надрукованою великими літерами, то що написали у висновках спецперевірки? Там усе це було? Тоді той, хто підписував призначення, читав ці висновки і призначив. Або там цього не було? Тоді навіщо нам спецперевірка, яка не бачить того, що бачить будь-який читач «Української правди»?

І що найбільш цікаве: а хто відповідальний за результати спецперевірки? Той, хто, отримавши дані, все одно підписав призначення? Чи той, хто, можливо, щось не помітив і забув додати в анкету під час спецперевірки? Бо в такій конструкції винних зазвичай не знайти: одні «не знали», а інші «не помітили».

Питання друге: де були правоохоронці всі ці роки?

Про передачу Будинку профспілок писали журналісти. Про тендери 2013–2014 років слідство знає з 2019 року. Про майно і доходи, які тепер «вивчає слідство», декларації подавалися щороку, і НАЗК їх, треба розуміти, перевіряло. Як вдалося нічого не помітити? Це ж окреме мистецтво: дивитися на об'єкт у центрі Києва, про який пише вся країна, і не бачити складу правопорушення рівно доти, доки посадовиця обіймає посаду. А потім, коли в кадровому пазлі щось зрушилось, раптом наблизитись впритул до підозри.

Ми ж всі розуміємо, що кримінальні провадження не дозрівають, як помідори, за сезонним графіком. Якщо підстави для підозри є сьогодні, вони, найімовірніше, були і рік тому. Якщо їх не було рік тому, звідки вони взялися сьогодні? Змінилися факти чи змінилася політична доцільність?

Питання третє: до кого воно, власне?

І це головне. Персональна відповідальність Ольги Стефанішиної, якщо вона є, буде встановлена судом, і тільки судом. Я не суд. Але призначення міністра юстиції і посла в найважливішій для України столиці світу не відбувається само собою. Є ті, хто вносив кандидатуру. Є ті, хто голосував. Є той, хто підписував укази. Усі вони мали перед очима результати спецперевірок, публікації розслідувачів і матеріали справи, яку антикорупційні органи самі ж передали до суду.

Тож моє питання звучить так: якщо вони все знали і призначали, то в угоду чому відбуваються такі призначення? Яка якість кандидата важить більше, ніж відкрита кримінальна справа? Лояльність? Керованість? Належність до правильного кола? І чи не тому обвинувачена людина спокійно проходить усі фільтри, що фільтри ці давно перевіряють не доброчесність, а саме належність?

А якщо не знали, то це ще цікавіше. Тоді в державі не працює не одна людина, а вся система добору кадрів, і завтра на будь-якій посаді може опинитися будь-хто.

Замість висновку

Я не знаю, чи винна Ольга Стефанішина. Це не моя компетенція. Відповідь на це питання має дати суд. Але я точно знаю інше: усе, що сьогодні «раптом» розслідують, було відомо до того, як вона очолила Мін'юст, і до того, як вона поїхала до Вашингтона. Це не таємниця, яку викрили. Це факти, які роками лежали на столі у всіх, хто ухвалював рішення.

Тому головне питання цієї історії не до Стефанішиної. Воно до системи, яка бачить усе, фіксує все, підшиває все у висновки спецперевірок, а потім підписує призначення. І до тих, хто ці підписи ставить.

Я не чекаю на відповідь. Я знаю, що її не буде. Але я точно знаю, що Стефанішина — не перша і не остання в довгій низці питань до того, як держава відбирає людей, від яких залежить її доля.