Економіка збитків: чому руйнувати спільне вигідніше, ніж його створювати

Кожен платник податків знає це відчуття. Ту саму дорогу перекладають кожної весни, і до наступної вона знову розсипається. Реформу оголошують, фінансують, подовжують, перезапускають під новою назвою, а через двадцять років вона все ще "триває". Беруть кредит, щоб щось відбудувати, і за кілька років відбудоване знову треба відбудовувати. Звичне пояснення - безлад: некомпетентність, невдача, слабкі інституції, жменька корупціонерів, яких треба зловити й посадити. Це пояснення заспокоює, бо з нього випливає, що система намагається працювати і просто раз за разом не справляється.

The Economics of Losses виходить з протилежного припущення. А що, як система зовсім не дає збою? Що, як вона працює саме так, як її збудовано, і виробляє не дороги, не реформи і не відновлення, а повторення самої проблеми, бо саме в повторенні і лежить дохід?

Відповідь на це питання заслуговує на власну назву. Економіка збитків існує там, де утилізація спільного блага стає відтворюваним джерелом доходу для тих, хто міг її не допустити або зупинити, а ризик цієї утилізації несуть інші. Простіше кажучи, за певних умов руйнувати спільний актив вигідніше, ніж його створювати. І поки це так, жодна реформа не має шансу, бо сама реформа стає найзручнішим каналом утилізації.

Де закінчується пекар Адама Сміта

Класична картина економіки тримається на власникові. Пекар Сміта годує місто з власного інтересу, і це працює, бо пекарня належить йому: якщо він її занапастить, платитиме саме він. Ця норма досі чинна, і книга з нею не сперечається. Власний інтерес справді створює суспільне благо там, де є хтось, хто володіє активом і відповідає за нього власною кишенею.

Але величезна частка сучасного багатства такого власника не має. Дороги, труби, пенсійні фонди, державні бюджети, державний борг, програми відбудови: усім цим розпоряджаються люди, яким воно не належить. І саме тут логіка перевертається. Економіка збитків про те, що відбувається, коли людина розпоряджається чужим. Економіка збитків є там, де є розпорядження чужим, і її немає там, де є власник.

Уявіть цю конструкцію зсередини. Народ значиться власником, і власником його оголошено з однієї причини: щоб було кому виставити рахунок. Реальний контроль і реальна вигода в руках лендлорда, який тримає доступ до потоку, але ніколи не хоче бути власником і ніколи не хоче бути ні в чому винним. Між ними стоїть утилізатор, той, хто підписує. Він оператор кожної угоди і той, на кого падає вина, коли міст обвалюється або гроші зникають. Над ним тимчасовець, політична прокладка, яка розподіляє бюджети й обирає, хто підписуватиме. А там, де вилучення йде назовні, до іноземних кредиторів і зовнішніх вигодонабувачів, його легалізує компрадор.

Жодній із цих людей не потрібна змова. Змова вже існує на практиці: кожен, хто дістається потоку, використовує свою каденцію, щоб узяти якомога більше, а руйнування конкретного активу просто закладене в стимули. Ніхто не мусить хотіти, щоб дорога розсипалася. Досить того, що дорога, яка розсипається, прибутковіша за міцну.

Три розриви, на яких тримається машина

Книга знаходить механізм у трьох розривах, і кожен із них - місце, де звичайна економічна логіка розрізана навпіл.

Перший розрив пролягає між контролем і відповідальністю. Той, хто справді ухвалює рішення, забирає вигоду, а рахунок отримує номінальний власник, народ.

Другий розрив пролягає між збитком і його ціною. Існує легальний канал, закритий для будь-якої реальної перевірки, через який видаток на наслідки руйнування повертається до того самого кола, яке це руйнування спричинило. Збитки від повені ліквідовує підрядник, який погано збудував дамбу, під наглядом посадовця, який її прийняв.

Третій розрив пролягає між мандатом і підзвітністю. Відкликати можна лише виконавця. Того, хто ним керує, відкликати не можна, як не можна відкликати й зовнішнього вигодонабувача, що стоїть за угодою.

Ось чому антикорупційні органи, навіть чесні й ефективні, раз у раз ловлять виконавців і ніколи не доходять до вигодонабувачів. Вони збудовані, щоб шукати порушений закон, а Економіка збитків закон порушує рідко. Майже все в ній законне. І що успішнішою стає боротьба з дрібним крадіжництвом, то вище піднімається вилучення: туди, де його вписують у бюджети, тендери й кредитні угоди, а не крадуть із них.

Третя формула

Маркс описав капітал як гроші, що перетворюються на товар і повертаються більшими грошима. Джованні Арріґі прочитав ту саму формулу як ритм світової історії: чергування матеріальної і фінансової експансії у великих системних циклах накопичення. Книга пропонує третю формулу, чинну в чітких межах: гроші - збиток - більше грошей.

Вона не пояснює виробництва і не пояснює фінансів. Вона пояснює лише спільний фонд, те місце, де утилізація приносить дохід. Там гроші фонду витрачають на паливо для пожежі під виглядом її гасіння. І громадянин платить двічі. Він платить грошима, і він платить відмовою від того, що ці гроші могли б зробити: розвитку, нових активів, майбутнього, усе це обміняно на нескінченний ремонт того, що ніколи не буде відремонтоване. Коли фонд вичерпується, він позичає, і платником стає той, хто ще не народився.

Саме тому йдеться не про постсовєтську дивину. Україна в книзі - лабораторія, місце, де механізм видно неозброєним оком, без лаку, який ховає його деінде. Але та сама конструкція працює в планетарному масштабі. Світовий борг давно росте швидше за світову економіку, яка мала б його обслуговувати. У термінах Арріґі це осінь гегемона, пізня фаза циклу, коли провідна держава живе з фінансових вимог, а не з виробництва. Економіка збитків - механізм, який підтримує цю осінь: економіка, що навчилася заробляти не на зростанні, а на занепаді, який ніяк не закінчується. Представницька демократія з її короткими каденціями, змінними виконавцями й незмінними номінальними власниками виявляється найповнішою формою цієї машини, а не ліками від неї.

Що з цим може зробити читач

У книзі немає прізвищ і скандалів. Імена змінюються з кожними виборами, і книга, збудована на них, застаріла б раніше, ніж потрапила до друку. Залишається механіка: хто тримає контроль, хто підписує, хто отримує рахунок і чому все це відбувається в межах закону.

З цієї механіки випливають інструменти, які можна застосувати будь-де. Один із них - Коефіцієнт повторного фінансування: скільки разів за той самий актив уже заплатили і як часто гроші на "відновлення" йдуть тому самому колу, яке дало йому занепасти. Інший - інший принцип відповідальності, що йде за вигодою, а не за підписом. Поки відповідати може лише той, хто підписує, той, хто заробляє, залишається невидимим за самою будовою системи.

І в цій конструкції є одна позиція, яка не має жодного інтересу підтримувати її роботу. Не лендлорд-олігарх, не утилізатор-корупціонер, не тимчасовець-політик і не компрадор-лоббіст. Ця позиція належить тому, хто платить, тобто читачеві. Кожен бюджет, кожну реформу і кожен план відбудови можна перевірити одним питанням: хто заробляє на тому, що проблема повертається знову і знову?

The Economics of Losses доступна англійською на Amazon. Українське видання, Економіка збитків, вийшло в паперовому форматі.