Олексій Гончар здав Орлова, а за чотири місяці Вадима Єрмолаєва підірвали в Монако

Затримання агента-провокатора Олексія Гончара, про яке ми вже писали, потягнуло за собою значно ширшу історію, ніж окремий епізод із професійним заявником НАБУ. Варто застерегти одразу: усе викладене нижче є версіями й припущеннями авторів, а не встановленими фактами, офіційних підтверджень цим зв'язкам немає, і сприймати їх слід саме як гіпотези.

Ланцюг вибудовує Володимир Бондаренко, посилаючись на повідомлення Віталія Губіна про саме затримання.

Почнімо з деталі, яка в попередніх матеріалах губилася. Гончар є фігурантом справи НАБУ щодо хабаря у 200 тисяч доларів, який нібито вимагав перший заступник голови Дніпропетровської ОВА Володимир Орлов у 2024 році. І вимагав він його не в абстрактної структури, а у фірми "Альфа Веахауз", причому за 18 гектарів лісу.

У лютому 2026 року ця справа в суді розвалилася, що, за словами Бондаренка, не дивує, з огляду на те, що Орлов є соратником Сергія Лисака, нинішнього голови Одеської міської військової адміністрації, колишнього очільника Дніпропетровської ОВА і людини, близької до Василя Малюка.

А тепер найцікавіше. Власницею та керівницею фірми "Альфа Веахауз" записана Наталія Олександрівна Куца. Вона ж є засновницею ТОВ "Компанія "Пастораль", бенефіціаром якого значиться Вадим Єрмолаєв.

Тобто, за реконструкцією Бондаренка, посадовець, пов'язаний з оточенням Малюка, вимагав хабар у людей, пов'язаних із Єрмолаєвим.

Далі хронологія розгортається сама. Гончар як заявник НАБУ здає Орлова, той у лютому з обвинувачення випутується, а вже в червні Вадима Єрмолаєва підривають у Монако.

У замаху на бізнесмена підозрюють Владислава Реута, якого СБУ називає співробітником ГУР, тобто фокус уваги переводиться на структуру Кирила Буданова. Проте радниця Буданова Вікторія Страхова, навпаки, пов'язує Реута з СБУ.

Публічна дискусія між нею та Бондаренком, яку він оприлюднив, ілюструє, наскільки заплутаною є ця історія. Страхова уточнює, що писала про зв'язок з СБУ не Дмитра, а братів Реутів, і зазначає, що Дмитро до ГУР не був прикомандирований, свого часу працював у СБУ, а міграція кадрів між ГУР і СБУ відбувається в обидва боки. Бондаренко з цього робить висновок, що ключовим питанням залишається замовник, і окремо цікавиться, звідки взялося наведення на Єрмолаєва перед замахом.

Наголосимо ще раз: це обмін припущеннями в соціальних мережах між людьми, дотичними до теми, а не матеріали слідства. Жодних офіційних висновків про зв'язок між справою Орлова і замахом у Монако немає.

Свою версію того, що відбувається, викладає й Віталій Губін, і вона стосується вже самої природи фігури Гончара.

Він нагадує, що контррозвідка затримала в центрі столиці чи не найвідомішого викривача каденції нинішнього керівництва НАБУ і САП, тоді як у попереднього керівництва фаворит був інший, а саме Євгеній Шевченко.

Портрет затриманого Губін дає стисло й безжально: уродженець Оренбурга Олексій Карпенко, який раніше притягувався до відповідальності на території Росії, а після отримання українського паспорта вдався до жонглювання личинами й прізвищами. Карпенко, Гончар, Шевченко, Тороп, Топор. До подібних пригод йому, зауважує автор, не звикати, бо і на етнічній батьківщині, і вже в Україні його давно й щільно брали в оборот.

Найвідомішою спадщиною цього викривача Губін називає дві речі. Перша це виступ у ролі торпеди при збитті з посади заступника голови Дніпропетровської ОДА Орлова. Друга, значно масштабніша, це фундаментальна роль у спробах підім'яти й перекроїти під себе судову систему.

Механіку він описує послідовно: спершу НАБУ через цього заявника підвісило решалу від голови Верховного Суду, потім самого Всеволода Князєва та його колег, хоча де-юре Гончара в тій справі немає, а на додачу відміряло три роки ексочільнику Державної судової адміністрації.

До речі, про роль у справі Князєва найкраще свідчить сам Гончар. В інтерв'ю Bihus.info на запитання, чи не він ламав Князєва, адже ламали інші люди, він відповів зі сміхом, що хтось же їм підказав, куди й у який бік дивитися, бо так просто не буває. А на пряме запитання про свою роль у справі назвав себе спостерігачем, додавши, що хотів там поучаствовать, але не получілось.

Формальну підставу нинішнього затримання Губін теж коментує. Де-юре, пише він, смутьяна затримали за протидію діяльності ЗСУ, мовляв, за гроші прилаштовував особливо стражденних до ГУР. Це узгоджується з інформацією про попередню кваліфікацію за частиною 1 статті 114-1 Кримінального кодексу.

А далі йде прогноз, який варто зафіксувати саме як прогноз. Губін припускає, що ідейного борця за грошові знаки й за сумісництвом агента НАБУ погасили вже есбешною торпедою, і тепер його потроху крутитимуть на різного роду одкровення. Війна всіх проти всіх, підсумовує він, триває, сцени й діалоги змінюються вже понад рік, а сценаристи й режисери залишаються ті самі.

Що з усього цього випливає тверезо?

Найнадійніша частина цієї історії це реєстрові зв'язки, які можна перевірити: фірма, у якої нібито вимагали хабар, і компанія бенефіціара Єрмолаєва мають спільну засновницю. Це факт, який або підтверджується документами, або ні.

Усе інше, тобто перехід від цього факту до замаху в Монако, до протистояння СБУ і ГУР та до версій про замовника, залишається зоною припущень. Ці припущення можуть виявитися влучними, а можуть і ні, і саме тому подавати їх слід як те, чим вони є.

Але одне в цій історії сумніву не викликає. Людина з російським минулим, кількома змінами прізвища, кримінальними справами в двох країнах і статусом ключового свідка антикорупційних органів роками перебувала в самому центрі процесів, що визначали долі суддів, посадовців і мільярдних активів.

І питання не в тому, кого вона здала цього разу. Питання в тому, скільки ще рішень в українській державі спиралися на її слово.